Йов7

Страждання та скороминущість життя

Хіба чоловік на землі — не на службі військо́вій? І його дні — як дні на́ймита!

Як раб, спра́гнений тіні, і як наймит чекає заплати за працю свою,

так місяці ма́рности да́но в спа́док мені, та ночі терпі́ння мені відлічили.

Коли я кладусь, то кажу́: „Коли встану?“ І тя́гнеться вечір, і переверта́ння із бо́ку на бік їм до ранку.

Зодягло́сь моє тіло черво́ю та стру́пами в по́росі, шкіра моя затверді́ла й бридка́.

А дні мої стали швидчі́ші за тка́цького чо́вника, і в марно́тній надії минають вони.

Пам'ятай, що життя моє — вітер, моє око вже більш не побачить добра́.

Не побачить мене око того, хто бачив мене, Твої очі поглянуть на мене — та немає мене.

Як хмара зникає й прохо́дить, так хто схо́дить в шео́л, не вихо́дить,

не верта́ється вже той до дому свого́, та й його не пізнає вже місце його.

Тож не стримаю я своїх уст, говоритиму в у́тиску духа свого, нарікати я буду в гірко́ті своєї душі:

Чи я море чи мо́рська потво́ра, що Ти надо мною сторо́жу поставив?

Коли я кажу́: „Нехай по́стіль потішить мене, хай думки́ мої ложе моє забере“,

то Ти снами лякаєш мене, і виді́ннями стра́шиш мене

І душа моя пра́гне заду́шення, смерти хо́чуть мої кості.

Я обри́див життям. Не повіки ж я жи́тиму! Відпусти ж Ти мене, бо марно́та оці мої дні!

Що таке чоловік, що його Ти підно́сиш, що серце Своє прикладаєш до ньо́го?

Ти щора́нку за ним назираєш, щохвилі його Ти дослі́джуєш.

Як довго від мене ще Ти не відве́рнешся, не пу́стиш мене проковтну́ти хоч сли́ну свою?

Я згрішив. Що ж я маю робити, о Сто́роже лю́дський? Чому́ Ти поклав мене ціллю для Себе, — і я стався собі тягаре́м?

І чому́ Ти не про́стиш мойого гріха́, і не відкинеш провини моєї? А тепер я до по́роху ляжу, і Ти бу́деш шукати мене, — та немає мене“.

Consolidated into verse 21 by this translation.

Use ← → arrow keys to navigate