God

Їхнє серце до Господа крик підіймає, о муре, о до́чко Сіону! Проливай, як потік, сльози вдень та вночі, не давай відпочи́нку собі, нехай не спочи́не зіни́ця твоя!

Уставай, голоси уночі на поча́тку сторо́жі! Виливай своє серце, мов во́ду, навпроти обли́ччя Господнього! Підійми ти до Нього доло́ні свої за душу своїх немовля́т, що від голоду мліють на розі всіх вулиць!

Споглянь, Господи, і подивися, кому́ Ти зробив отаке? Чи конечним було, щоб жінки́ їли плід свій, свої́х немовля́т, яких ви́плекали? Щоб був у святині Господній заби́тий священик і пророк?

Лежать на землі на вулицях ря́дом юнак та стари́й. Попа́дали діви мої та мої парубки́ від меча́, — Ти побив їх в день гніву Свого́, порізав, не мав милосердя.

Ти викли́кував, мов на день свята, жахо́ти мої із довкі́лля, — і врято́ваного не було́, і позоста́льця в день гніву Господнього, — повигублював ворог мій тих, кого ви́плекала та зрости́ла була́.

Я той муж, який бачив біду́ від жезла́ Його гніву, —

Лиш на мене все зно́ву обе́ртає руку Свою́ цілий день.

Він ви́снажив тіло моє й мою шкіру, мої кості сторо́щив,

Обгороди́в Він мене — і не ви́йду, тяжки́ми вчинив Він кайда́ни мої.

І коли я кричу́ й голошу́, затикає Він вуха Свої на молитву мою,

Камінням обте́саним обгородив Він доро́ги мої, повикри́влював стежки́ мої.

Поплутав доро́ги мої та розша́рпав мене́, учинив Він мене опусто́шеним!

Натягнув Свого лука й поставив мене, наче ціль для стріли́, —

пустив стрі́ли до ни́рок моїх з Свого сагайдака́

Наси́тив мене гіркото́ю, мене напоїв полино́м.

І стер мені зу́би жорство́ю, до по́пелу кинув мене,

І сказав я: Загублена сила моя, та моє сподіва́ння на Господа.

Це милість Господня, що ми не поги́нули, бо не нокінчи́лось Його милосердя, —

нове́ воно кожного ра́нку, велика бо вірність Твоя!

Господь — це мій у́діл, — говорить душа моя, — тому́ я надію на Нього склада́ю!

Господь добрий для тих, хто наді́ю на Нього кладе́, для душі, що шукає Його́!

Добре, коли люди́на в мовча́нні надію кладе́ на спасі́ння Господнє.

хай що́ку тому підставля́є, хто його б'є, своєю ганьбою наси́чується.

Бо Господь не наві́ки ж покине!

Бо хоч Він і засму́тить кого, проте зми́лується за Своєю великою ми́лістю,—