Йов17

Смерть близька; Йов вимагає поручителя

Мій дух залама́всь, мої дні погаса́ють, — зоста́лись мені самі гроби!

Дійсно, насмі́шки зо мною, й моє око в розгі́рченні їхнім ночує.

Поклади, дай заста́ву за мене Ти Сам,— хто ж то той, що умову зо мною заб'є по рука́х?

Бо від розуміння закрив Ти їх серце тому не звели́чуєш їх.

Він призна́чує ближніх на по́діл, а очі синів його те́мніють,

Він поставив мене за прислі́в'я в наро́дів, і став я таким, на якого плюють.

З безтала́ння поте́мніло око моє, а всі члени мої — як та тінь...

Праведники остовпі́ють на це, і невинний встає на безбожного.

І праведний буде держа́тись дороги своєї, а хто чистору́кий — побі́льшиться в силі.

Але всі ви пове́рнетеся, — і прихо́дьте, та я не зиахо́джу між вами розумного.

Мої дні проминули, порвалися ду́ми мої, мого серця маєток, —

вони мені ніч оберта́ють на день, набли́жують світло при те́мряві!

Якщо сподіва́юсь, то тільки шео́лу, як дому свого, в темноті постелю́ своє ло́же.

До гро́бу я кличу: „О батьку ти мій!“ До черви́: „Моя мамо та се́стро моя!“

Де ж тоді та наді́я моя? А надія моя, — хто побачить її?

До шео́лових за́сувів зі́йде вона, коли зі́йдемо ра́зом до по́роху“.

Use ← → arrow keys to navigate