Біблійні вірші про Parables

Хто́ бо підно́ситься — буде впоко́рений, а хто впокоря́ється — той піднесе́ться“.

Хто бо з вас, коли башту поставити хоче, перше не сяде й вида́тків не ви́рахує, — чи має потрібне на ви́конання,

щоб, коли покладе він основу, але докінчи́ти не зможе, усі, хто побачить, не стали б сміятися з нього,

говорячи: „Чоловік цей почав будувати, але докінчи́ти не міг“.

Або який цар, ідучи́ на війну супроти царя іншого, перше не сяде порадитися, чи спромо́жен він із десятьма́ тисячами стріти того, хто йде з двадцятьма́ тисячами проти нього?

Коли ж ні, то, як той ще дале́ко, шле посольство до нього та й просить про мир.

Так ото й кожен із вас, який не зречеться усьо́го, що має, не може бути учнем Моїм.

Сіль — добра річ. Коли ж сіль несолоною стане, чим приправити її?

Ні на землю, ні на гній не потрібна вона, — її геть викидають. Хто має ву́ха, щоб слухати, — нехай слу́хає!“

А Він їм розповів оцю притчу, говорячи:

„Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев'ятидесяти́ й дев'яти́, та й не пі́де шукати загинулої, аж поки не зна́йде її?

А знайшовши, кладе на раме́на свої та радіє.

І, прийшовши додому, скликає він дру́зів і сусідів, та й каже до них: „Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою тую загу́блену“.

Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одно́го грішника, що кається, аніж за дев'ятдесятьо́х і дев'ятьо́х праведників, що не потребу́ють покая́ння!...

Або яка жінка, що має десять драхм, коли згубить драхму одну, не засвічує світла, і не мете хати, і не шукає уважно, аж поки не зна́йде?

А знайшовши, кличе при́ятельок та сусідок та каже: „Радійте зо мною, бо знайшла я загу́блену дра́хму!“

Так само, кажу вам, радість буває в Божих анголі́в за одного грішника, який кається“.

І Він оповів: „У чоловіка одно́го було́ два сини.

І молодший із них сказав ба́тькові: „Дай мені, батьку, належну частину маєтку!“ І той поділив поміж ними маєток.

А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого кра́ю, і розтратив маєток свій там, живучи́ марнотра́тно.

А як він усе прожив, настав голод великий у тім кра́ї, — і він став бідува́ти.

І пішов він тоді і пристав до одно́го з мешка́нців тієї землі, а той вислав його на поля́ свої па́сти свине́й.

I бажав він напо́внити шлунка свого хоч стручка́ми, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому́.

Тоді він спам'ята́вся й сказав: „Скільки в батька мого наймиті́в мають хліба аж на́дмір, а я отут з голоду гину!

Устану, і піду́ я до батька свого, та й скажу йому: „Прогрішився я, отче, против неба та су́проти тебе.